Chaps Designs

- Лєно, не вір ти йому, - подруга Світлана була, як завжди, категорична. - У нього в очах порожнеча якась ...
- Заздриш? Та він мені подарунки щодня дарує, у кафе водить.
- Йому квартира твоя потрібна! За неї можна і на парфумерію витратитись.
- Не моя вона, а бабусина.
- А бабуся де? У селі. І не вічна вона. І дістануться ці хороми тобі. А якщо за свого Максима заміж вийдеш, він тебе потім звідти вижене в халупу якусь. Я таких наскрізь бачу!
Ледве не посварилися вони з подругою тоді. Квартира справді була шикарною, такі «сталінками» називають. Стелі високі, двері в кімнатах в обидва боки відчиняються, передпокій – як вітальня.
Звели кілька таких будинків у місті одразу після вітчизняної спеціально для офіцерів командного складу, які з фронту повернулися. Прадідусь Олени до Берліна дійшов у чині полковника.
Олена, правда, його ніколи не бачила, а ось дідусь пам'ятав. Він також став військовим і до полковника дослужився, щоправда, в мирний час. Декілька років тому його не стало, а бабуся Тоня після цього повернулася до села.
Батьки дівчини свій невеликий будинок звели за містом, там і жили. А двокімнатна сталінка з величезними кімнатами дісталася, виходить, Олені.
Вона почала в ній жити, коли в інститут вступила. І на заняття можна пішки ходити, а не на приміському автобусі вранці з батьківського будинку трястись, і взагалі до самостійності треба привчатися.
До останнього курсу у її житті з'явився Максим. Ні, і до нього вона черничкою не була, але всі ті стосунки здавалися якимись несерйозними, мало не пробними. А тут - галантний молодий чоловік, залицяється солідно, на подарунки не скупиться.
- Жити треба гарно, - казав він, - і ґрунтовно. І сім'ю треба будувати, як будинок, із міцного фундаменту.
- А що ви розумієте під цим фундаментом? - Запитала одного разу його Світлана, - мабуть, квартиру, в якій Олена живе?
- І це теж, приховувати не буду. Але й у мене автомобіль є, дача. Майно у нас з Оленою буде гарне. Син виросте, йому все дістанеться.
- А як дочка?
- Син, я точно знаю. Впевнений навіть.
Загалом, упевненістю Максим Олену, напевно, і підкорив. Так що, попри заперечення Світлани, після інституту вона швидко вийшла заміж, отримала непогану роботу в пристойній компанії, і життя складалося дійсно красиво і солідно.
До призначеного терміну з'явилася і дитина. Хлопчик, як Максим і передбачав. Тільки радість швидко змінилася великою тривогою.
У малюка було діагностовано вроджену ваду серця. У перші дні лікарі побоювалися за життя новонародженого, але виходити сина вдалося. Щоправда, медики попередили Олену одразу:
- Потрібне буде потім складне оперативне втручання. Інакше синочок ваш і до школи може не дотягне.
- І коли?
– Не зараз. Поки що малюк цього не витримає. Років зо два виповниться, можна буде пробувати. Можна й згодом, але бажано до школи.
- Лише у нас таких втручань не роблять. Немає обладнання. Потрібно буде до Німецької клініки звертатися. З відповідними видатками, зрозуміло.
Олена останні слова спочатку пропустила. Не це її насамперед турбувало. Головне, що вилікувати сина можна. Причому лікарі сказали, що потім серце працюватиме цілком нормально. Найчастіше так і відбувається.
Максим спочатку дитині дуже зрадів. Але потім його почав дратувати частий плач Антона ночами, його помітна слабкість, блідість. Він став довше затримуватись на роботі, нерідко приходив із запахом.
- Ти й у вихідні теж працюєш? - Не витримала одного разу Олена, - допоміг би по хаті хоч трохи… Я від дитини не відходжу.
- Гроші теж має хтось заробляти, - відмахнувся чоловік, - на твої допомоги ноги можна протягнути. Бабуся свою з села викликай, хай вона з Антоном сидить, чи обіди готує.
- Та вона сама нездужає, тому й у село поїхала.
- А у вас у рідні, видно, усі не здорові. Он і сина ущербного на світ привела. Того й дивись, богу душу віддасть. Навіщо такий кволий потрібний?
📍📍📍 Продовження у першому коментарі 👉👉👉👇