GypsyNeedle

Ніколи раніше не робила ці популярні брошки-мотанки. Але в світлі останніх подій захотілося. З відчуття протесту? Чи з відчуття солідарності? Важко сказати.

З одного боку, класно, що бренд відстоює свої права на оригінальних вироби. А з іншого… чи дійсно вони оригінальні? Трошечки попахує дешевими маніпуляціями та лицемірством.

Але я на власному досвіді знаю, як це болюче буває підтримувати/звинувачувати когось із повною впевненістю. А потім дуже жорстоко розчаровуватися і ніяковіти через свої дії.

Тому осьо вам моя «мотанка». І це дуже умовно, від класичної версії тут тільки образ. Ну і сережки до неї. Бо, ну, весна, всі діла)

1/31 Де я зараз?

Я в темряві. Я дозволила собі провалитися в тишу та морок. До цього вигадувала собі цілі та заняття. Що-небудь, аби не відчувати холодної паніки. Аби не залишатися наодинці з думками та страхами. Я просто піддалася слабкості та пірнула в темряву. І, як не дивно, саме тут я відчуваю себе наче вдома. Як ніде.

Свій дім я втратила. З 2014 року я офіційно ВПО. Дитячі спогади про нашу двокімнатну квартиру на першому поверсі та вікнами в зелений садок законсервовані та сховані наче старовинний скарб. Батьки зробили ремонт, зараз там все по-іншому. Я цього навіть своїми очима ще не бачила. І це дім моїх батьків. Не мій. Мене там завжди будуть чекати, але це вже не мій дім.

13 років живу в Києві, але він так і не став мені рідним. Арендовані квартири, улюблені кав’ярні, чужі люди, свої люди, друзі. Я досі в гостях, і нібито дуже затрималася. Знаєте, коли вже пізно, хазяї демонстративно позіхають, і чай охолонув. А ти не можеш піти, бо вже поїхав останній трамвай. От ця мить незручності, ніяковості застигла на 10 років.

Я — мошка в бурштині.
#незламнийгрудень

P.S. Дякую, що задумала таке. Найкращі ліки — говорити про те, що болить